Вона зруйнувала життя не однієї людини

Похмурий та непривітний ранок насувався на місто. 22 червня 1941 року Київ поринув у страх. Ніхто не очікував, що веселе свято випускників вранці сполохають вибухи, гуркіт і паніка.

Квітуче й чарівне місто Київ: вздовж доріг простягаються алеї дерев, неймовірно величні міські парки й сквери. Усі люди насолоджуються життям, діти радіють літу, а батьки за свою малечу. Щасливі випускники радісно святкують. Війна. Весь світ ніби перевернувся, збожеволів, здавалося, все щастя світу покинуло землю, лишилися лише страх, смуток і печаль. Усі кольори навколо побліднішали, сонце ніби втекло за обрій від людей, від їхньої жорстокості.

Київ
Квітуче й чарівне місто Київ

Ніхто нічого не розумів. Що коїться? Перелякані люди назавжди запам’ятали той день.

Надя хутко схопилася з ліжка, одяглась і кинулась до батьків, трепетним голосом вона кликала їх, минаючи усі двері, кімнати, все, ніби не помічаючи нічого довкола себе. Серце тріпотіло, відчувало біду, яка вже поглинала місто. Страшенний галас і вибухи з вулиці змушували битися серце Надії все швидше і швидше, дівчина не відчувала нічого під ногами, на що траплялося їй по дорозі, лише проймали її серце пронизливі крики допомоги, що чулися звідусіль. І ось-ось, нарешті, Надя кинулася в обійми матері. Її завжди усміхнена матуся плакала. Куди зникла її радість? Холодні сльози матері повільно падали на плечі донечки, ставало холодно. Надю охопив смуток, сімнадцятилітня випускниця була переполохана , серце стискалося. Її батько Дмитро Ковальчук намагався заспокоїти свою родину, але почуття страху й невідомості охопили Надю, адже ніхто не може бути готовим до війни.

Лише вчора Надія Ковальчук сміялася, раділа Життю, святкувала закінчення школи зі своїми однокласниками, чекала свого дня народження, була закохана. Сьогодні ж здавалося , ніби всього того й не було, на душі було неспокійно, і з кожним пострілом гармат вона здригалася, усе в середині стискалося, і здавалося, що це кінець…

Батько Надії бігав по кімнаті, намагався зрозуміти що коїться і що робити, і лиш він гляне на своїх коханих жінок – серце крається, він хоче допомогти, але не може. В цей момент чоловік зрозумів як тяжко усвідомлювати що ти ніяк не може допомогти своїм найріднішим людям, і як болить серце від думок. Що вони можуть померти. «Ні-ні, треба щось робити!» — кричить його душа, а розум холодний як ніколи..

«Все скінчилося» — промайнула думка в голові Надії. «Нарешті!» хотілося викрикнути , але губи й не поворухнулися. Не було чутно ні гармат, ні бомб.

Тиша та спокій панували в сім’ї Ковальчуків не довго. Ввечері Надію сколихнула звістка. Її коханий Толя йде на війну. Серце зупинилося, подих перехопило. Дівчина не могла повірити в почуте, всі її надії, сподівання враз спалахнули яскравим полум’ям як папір від сірників. Все згоріло миттєво і назавжди… Життя ніби зупинилося на хвилину, та ця мить для Надії була вічністю. Вона зрозуміла, що вже не стане щасливою дружиною Анатолія Самсонова, як сподівалася. Ще вчора Толя і Надя планували своє весілля, яких гостей запросять, збиралися все розповісти батькам, але вже пізно – війна.

Вона прийшла раптово й неочікувано, та зруйнувала життя не однієї людини.

«Ось-ось прийшов цей день, сьогодні я отримаю листа від Толі!» — скрикнула радісно Надя, вбігаючи до вітальні. Зараз лише листи від коханого викликали посмішку на обличчі дівчини. З нетерпінням кожного разу вона відкривала конверт, бачила почерк коханого й нервувала: «Що ж на цей раз написав, які новини, чи живий. Здоровій, чи досі кохає мене?»- лише це турбувало сполохану Надю. Кожен лист Толі починався з теплих слів кохання, та заради них лише й жила дівчина.

Ось і сьогодні прийшов лист. Надія кинулася швидше його відкрити, але не впізнала почерк, цей лист не від Толі. Розчаруванню дівчини не було меж, і тривога охопила її, щось не добре відчувало серце. Адже лист був адресований їй з фронту. Надя боялася відкрити його, пальці не слухалися, руки тремтіли. «Треба, требі відкрити» — казали їй батьки. Все ж наважилася, повільно розірвала конверт, дістала лист. Зі страхом в очах вона почала читати. Батьки Наді сіли поруч, і чекали поки дочка дочитає і розповість що в листі. Дівчина раптово втратила свідомість.

Протягом двох днів Надя спала, весь цей час її тато і мама сиділи біля ліжка дівчини, тяжко переживали, боялися за свою донечку, молилися аби вона пережила це все, адже знали, що з листа Надя дізналася про смерть Толі.

Дівчина прокинулася, в неї зовсім не було сили піднятися з ліжка, серце немов камінь тягнуло її вниз, не давало змоги підвестися. Їй здавалося, Що світ потемнішав, сонце вже не гріє, а небо зовсім не блакитне. На очі Наді накотилися сльози, дівчина не чула ні батьків, ні лікаря, все навколо неї ніби вимерло, Надя не бачила нічого окрім обличчя Толі, який їй усміхався, ніби й не було війни, і вони досі щасливі школярі.

Автор: Гудим Марія Георгіївна

 

Получать интересное на почту

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *